: « Свіча горіла на столі, свіча горіла»

Тема: « Свіча горіла на столі, свіча горіла»

Мета: ознайомити учнів з трагічною долею і творчістю поетів «срібної доби»та їх творами, які не вивчаються на уроках світової літератури; розвивати зв’язне мовлення і творчі здібності; виховувати почуття естетичної цінності поетичного слова, формувати духовний світ учнів.

Тип уроку: засідання літературного салону.

Форма організації: робота в групах, захист проектів.

Обладнання: портрети поетів, виставка книг, презентації. Учні поділені на п’ять груп, отримали завдання підготувати презентацію  на тему: «Трагічна доля поета»(М.Цветаєва, О.Мандельштам, М.Гумільов і А.Ахматова, В.Маяковський, С.Єсенін)

                                             Хід уроку:

Учитель. Сьогодні у нас театр поезії. Ми актори, і у кожного своя роль. Хтось грає роль літературознавця, хтось – поета. Перед нами мета-зіграти трагедію, розповісти глядачам про  зламані долі поетів «срібної доби». І зробити це так, щоб закипіли у серці сльози, щоб чуже горе ви відчули як своє. Вміння співпереживати – це одна із рис духовно розвиненої людини. Від потрясінь, від переживань душа  дорослішає, зростає. Недарма сказав Булат Окуджава: « А душа уж точно, ежели обожжена, справедливей, милосерднее и праведней она».

Ми запалюємо з вами свічку, яка може мати багато символічних значень.

Учні визначають ці значення.

·        Символ домашнього  затишку;

·        Гарячого серця;

·        Вічного кохання тощо.

                                       1 група. Він і вона.

Літературознавець. Ми підготували розповідь про двох найвидатніших поетів «срібної доби» - Миколу Гумільова й Анну Ахматову. Їх пов’язувала не тільки поезія й акмеїзм, а кохання – вони були подружжям. Олексій Миколайович Толстой так писав про Миколу Гумільова: «Смерть всегда была вблизи него. Думаю, что его возбуждала эта близость. Он был мужественен и упрям. В нем был постоянный налет печали и важности. Он был мечтателен и отважен –капитан призрачного корабля с призрачными парусами. В нем соединялись мальчишество и воспитанность молодого человека, окончившего с медалью царскосельскую гимназию, и бродячий дух, и непреклонный фанатизм будущего создателя « Цеха поэтов»

(Читаються вірші Гумільова «Я контвистадор в панцире железном»)

Я конквистадор в панцире железном…

Я конквистадор в панцире железном,
Я весело преследую звезду,
Я прохожу по пропастям и безднам
И отдыхаю в радостном саду.

Как смутно в небе диком и беззвездном!
Растет туман… но я молчу и жду
И верю, я любовь свою найду…
Я конквистадор в панцире железном.

И если нет полдневных слов звездам,
Тогда я сам мечту свою создам
И песней битв любовно зачарую.

Я пропастям и бурям вечный брат,
Но я вплету в воинственный наряд
Звезду долин, лилею голубую

Анна Ахматова народилася у шляхетній родині. Дізнавшись, що дочка пише вірші і збирається їх друкувати в журналі, батько заборонив підписувати їх справжнім прізвищем Анни –Горенко. І тоді вона взяла псевдонім Ахматова, це було прізвище її бабусі, татарської княжни.

Весенним солнцем это утро пьяно,

И на террасе запах роз слышней,

И небо ярче синего фаянса,

Тетрадь в обложке мягкого сафьяна;

Читаю в ней элегии и стансы, написанные бабушке моей.

Літературознавець. 24 грудня 1903 року Гумільов познайомився з молодою гімназисткою Анною Горенко – і закохався до нестями. Але вона була байдужою до нього. Тричі сватався – отримав відмову.

(Читається вірш Гумільова «Да, я знаю, я Вам не пара»)

Да, я знаю, я вам не пара,
Я пришел из другой страны,
И мне нравится не гитара,
А дикарский напев зурны.

Не по залам, не по салонам
Темным платьям и пиджакам -
Я читаю стихи драконам,
Водопадам и облакам.

Я люблю - как араб в пустыне
Припадает к воде и пьет,
А не рыцарем на картине,
Что на звезды смотрит и ждет.

И умру я не на постели
При нотариусе и враче,
А в какой-нибудь дикой щели,
Утонувшей в густом плюще.

Чтоб войти не во всем открытый
Протестантский прибранный рай,
А туда, где разбойник и мытарь,
И блудница крикнут:вставай!

І тільки в 1910 році  в Нікольській слобідці Києва у Миколаївській церкві вони обвінчалися. Щастя їхнє не було довгим, але почуття цих двох поетів залишилося у віршах.

                                            Інсценізація.

(Учень читає « Из логова змиева…»)
Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
А думал - забавницу,
Гадал - своенравницу,
Веселую птицу-певунью.

Покликаешь - морщится,
Обнимешь - топорщится,
А выйдет луна - затомится,
И смотрит, и стонет,
Как будто хоронит
Кого-то,- и хочет топиться.

Твержу ей: крещенному,
С тобой по-мудреному
Возиться теперь мне не в пору;
Снеси-ка истому ты
В днепровские омуты,
На грешную Лысую гору.

(Учениця читає у відповідь «Сегодня мне письма не принесли»)

Сегодня мне письма не принесли:
Забыл он написать или уехал;
Весна, как трель серебряного смеха,
Качаются в заливе корабли.
Сегодня мне письма не принесли...

Он был со мной еще совсем недавно,
Такой влюбленный, ласковый и мой,
Но это было белою зимой,
Теперь весна, и грусть весны отравна,
Он был со мной еще совсем недавно...

Я слышу: легкий трепетный смычок,
Как от предсмертной боли, бьется, бьется
И страшно мне, что сердце разорвется,
Не допишу я этих нежных строк...

(Учень читає поезію «Жираф»)

Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд,

И руки особенно тонки, колени обняв.

Послушай: далеко, далеко, на озере Чад

Изысканный бродит жираф.

Ему грациозная стройность и нега дана,

И шкуру его украшает волшебный узор,

С которым равняться осмелится только луна,

Дробясь и качаясь на влаге широких озер.

Вдали он подобен цветным парусам корабля,

И бег его плавен, как радостный птичий полет.

Я знаю, что много чудесного видит земля,

Когда на закате он прячется в мраморный грот.

Я знаю веселые сказки таинственных стран

Про черную деву, про страсть молодого вождя,

Но ты слишком долго вдыхала тяжелый туман,

Ты верить не хочешь во что-нибудь, кроме дождя.

И как я тебе расскажу про тропический сад,

Про стройные пальмы, про запах немыслимых трав...

- Ты плачешь? Послушай... далеко, на озере Чад

Изысканный бродит жираф.

( Учениця відповідає віршем «Как соломенкой пьешь мою душу»)

Как соломинкой, пьешь мою душу.
Знаю, вкус ее горек и хмелен.
Но я пытку мольбой не нарушу.
О, покой мой многонеделен.

Когда кончишь, скажи. Не печально,
Что души моей нет на свете.
Я пойду дорогой недальней
Посмотреть, как играют дети.

На кустах зацветает крыжовник,
И везут кирпичи за оградой.
Кто ты: брат мой или любовник,
Я не помню, и помнить не надо.

Как светло здесь и как бесприютно,
Отдыхает усталое тело...
А прохожие думают смутно:
Верно, только вчера овдовела.

Літературознавець. Трагічно склалися їхні долі. Миколу Гумільова було заарештовано у серпні 1921 року за звинуваченням у підготовці контрреволюційного повстання, яке пізніше не було підтверджено. Його розстріляли без суду і слідства.

На Анну в часи терору сипалися удари долі: у 1921 році вона дізналася про смерть Миколи Гумільова; її другого чоловіка, відомого спеціаліста з європейського модерну, Миколу Пуніна, було розстріляно в 1935 році, а сина Лева заарештовано. Лев Гумільов проведе у в’язниці 13 років, а мати змушена буде мовчати майже 20 років, боячись, що її вірші негативно вплинуть на долю сина. Та її вірші, хай і через 20 років, все одно дійшли до нас.

(Учні читають вірші Ахматової : «Все отнято: и сила, и любовь…», «Последний тост»)

Все отнято: и сила, и любовь.
В немилый город брошенное тело
Не радо солнцу. Чувствую, что кровь
Во мне уже совсем похолодела.

Веселой Музы нрав не узнаю:
Она глядит и слова не проронит,
А голову в веночке темном клонит,
Изнеможенная, на грудь мою.

И только совесть с каждым днем страшней
Беснуется: великой хочет дани.
Закрыв лицо, я отвечала ей...
Но больше нет ни слез, ни оправданий.

Я пью за разоренный дом, 

За злую жизнь мою, 

За одиночество вдвоем, 

И за тебя я пью,- 

За ложь меня предавших губ, 

За мертвый холод глаз, 

За то, что мир жесток и груб, 

За то, что Бог не спас. 

2 група. Осип Мандельштам

Літературознавець. Яким пам’ятають Осипа Мандельштама його сучасники? Самовпевнений і розгублений, неприступно насторожений і легковірний, егоїстичний і чуйний, агресивно злий і лагідний, дуже привабливий і нестерпний, і майже завжди безпорадний. Неприкаяний, бездомний.

Він ніколи не був співцем серпа й молота, його приваблювали й надихали хмари, хвилі, сходи й заходи сонця.

(Читається вірш «Дано мне тело – что мне делать с ним…»

Дано мне тело - что мне делать с ним,       Таким единым и таким моим? За радость тихую дышать и жить Кого, скажите, мне благодарить? Я и садовник, я же и цветок, В темнице мира я не одинок. На стекла вечности уже легло Мое дыхание, мое тепло. Запечатлеется на нем узор, Неузнаваемый с недавних пор. Пускай мгновения стекает муть - Узора милого не зачеркнуть.

У 1933 році він пише антисталінський вірш і легковажно читає його знайомим.

(Читається вірш « Мы живем под собою не чуя страны…»)

Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца,
Там припомнят кремлёвского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
А слова, как пудовые гири, верны,
Тараканьи смеются усища,
И сияют его голенища.

А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет,
Как подкову, кует за указом указ:

Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него - то малина
И широкая грудь осетина.

У 1934 році поета заарештували і відвезли на Луб'янку. Коли закрили його в камері – метався від стіни до стіни, а потім застукав у двері кулаками:»Відпустіть, я не можу бути за закритими дверима!» Тоді йому поталанило. Відпустили.

(Читається вірш «За гремучую доблесть грядущих веков»)

За гремучую доблесть грядущих веков,
За высокое племя людей - 
Я лишился и чаши на пире отцов,
И веселья, и чести своей.
Мне на плечи кидается век-волкодав,
Но не волк я по крови своей:
Запихай меня лучше, как шапку, в рукав
Жаркой шубы сибирских степей.
Чтоб не видеть ни труса, ни хлипкой грязцы,
Ни кровавых костей в колесе;
Чтоб сияли всю ночь голубые песцы
Мне в своей первобытной красе.
Уведи меня в ночь, где течет Енисей
И сосна до звёзды достает,
Потому что не волк я по крови своей
И меня только равный убьет.
У 1938 році Мандельштама знову заарештували. Його звинуватили в антирадянській діяльності й відправили до виправно-трудового табору на Колимі на п’ять років. Виснажений, схудлий, напівбожевільний дідуган з ясними очима – таким запам’ятали Мандельштама ті, хто бачив його останнім. Він помер 28 грудня 1938 року від паралічу серця прямо на ходу. Смерть була буденною і миттєвою. Смерть на конвеєрі, де кривавим убивцею була радянська батьківщина.
( Читається вірш «Куда как страшно нам с тобой»)

Куда как страшно нам с тобой, Товарищ большеротый мой! Ох, как крошится наш табак, Щелкунчик, дружок, дурак! А мог бы жизнь просвистать скворцом, Заесть ореховым пирогом... Да, видно, нельзя никак 3 група. Марина Цвєтаєва Літературознавець.  Колесо історії не тільки розкололо світ, але й проїхалося по кожній окремій долі. Відома  російська поетеса Марина Цвєтаєва вірші почала писати рано – у шість років. (Читається вірш «Кто создан из камня, кто создан из глины) Кто создан из камня, кто создан из глины,- А я серебрюсь и сверкаю! Мне дело - измена, мне имя - Марина, Я - бренная пена морская. Кто создан из глины, кто создан из плоти - Тем гроб и нагробные плиты... - В купели морской крещена - и в полете Своем - непрестанно разбита! Сквозь каждое сердце, сквозь каждые сети Пробьется мое своеволье. Меня - видишь кудри беспутные эти?- Земною не сделаешь солью. Дробясь о гранитные ваши колена, Я с каждой волной - воскресаю! Да здравствует пена - веселая пена - Высокая пена морская!

До Жовтневої революції її життя було веселим і безтурботним: мандрівки за кордон, спілкування з поетами в будинку Максиміліана Волошина у Коктебелі, перше кохання…
(Читається вірш «Я с гордостью ношу его кольцо»)

***

Я с ВЫЗОВОМ ношу его кольцо

Да в вечности жена не на бумаге

Его чрезмерно узкое лицо

         Подобно шпаге…

Прекрасен рот его углами вниз

Мучительно великолепны брови

В его лице трагически слились

         Две древних крови…

Он тонок первой тонкостью ветвей

Его глаза прекрасно бесполезны

Под крыльями распахнутых бровей

         Две бездны…

В его лице я рыцарству верна

Всем тем кто жил и умирал без страха

Такие в роковые времена

Слагают стансы и идут на плаху

Усе, що відбувалося після Жовтневої революції, Марина Цветаева не прийняла. Жила в Берліні, Парижі, дуже сумувала за Батьківщиною, але боялася і не хотіла повертатися.
( Читаються вірші « До Эйфелевой рукой подать»,» Тоска по Родине»)
    До Эйфелевой — рукой Подать! 
    Подавай и лезь. Но каждый из нас — такое 
     Зрел, зрит, говорю, и днесь, 
    Что скушным и некрасивым 
    Нам кажется ваш Париж. 
    “Россия моя, Россия, 
    Зачем так ярко горишь?”
У 1937 році повертаються в Росію чоловік і дочка Цвєтаєвої. Вона має погане передчуття і не хоче їхати, але , не витримавши розлуки, у 1939 році разом з сином приїжджає до Москви. Через 4 місяці було заарештовано її дочку і чоловіка . Попереду - евакуація до Єлабуги, де вона у 1941 році,31 серпня вкоротила собі віку. Якою  була Марина Цвєтаєва? Про це розповідають її вірші.
(Читаються вірші «Молитва», «Моим стихам»)
Молитва

Христос и Бог! Я жажду чуда
Теперь, сейчас, в начале дня!
О, дай мне умереть, покуда
Вся жизнь как книга для меня.

Ты мудрый, Ты не скажешь строго:
- "Терпи, еще не кончен срок".
Ты сам мне подал - слишком много!
Я жажду сразу - всех дорог!

Всего хочу: с душой цыгана
Идти под песни на разбой,
За всех страдать под звук органа
и амазонкой мчаться в бой;

Гадать по звездам в черной башне,
Вести детей вперед, сквозь тень...
Чтоб был легендой - день вчерашний,
Чтоб был безумьем - каждый день!

Люблю и крест, и шелк, и каски,
Моя душа мгновений след...
Ты дал мне детство - лучше сказки
И дай мне смерть - в семнадцать лет!
Моим стихам, написанным так рано,
Что и не знала я, что я - поэт,
Сорвавшимся, как брызги из фонтана,
Как искры из ракет,

Ворвавшимся, как маленькие черти,
В святилище, где сон и фимиам,
Моим стихам о юности и смерти,
- Нечитанным стихам! -

Разбросанным в пыли по магазинам
(Где их никто не брал и не берет!),
Моим стихам, как драгоценным винам,
Настанет свой черед.
(Звучить пісня на слова М. Цвєтаєвої « Мне нравится, что вы больны не мной…»)
4 група. Володимир Маяковський
Літературознавець. Чи  не найсамобутнішим із футуристів був Володимир Маяковський. Він мріяв створити нову поезію, об'єднати соціально-історичне і філософське  з пристрасною ліричною і відвертою розповіддю людини  «о времени и о себе». Він відмовився від канонів минулого і спантеличував сучасників своїм максималізмом та сповненими бравади віршами.
(читаються вірші « Скрипка и немножко нервно», «Послушайте»)
Послушайте!

Послушайте!
Ведь, если звезды зажигают -
значит - это кому-нибудь нужно?
Значит - кто-то хочет, чтобы они были?
Значит - кто-то называет эти плевочки
                                           жемчужиной?
И, надрываясь
в метелях полуденной пыли,
врывается к богу,
боится, что опоздал,
плачет,
целует ему жилистую руку,
просит -
чтоб обязательно была звезда! -
клянется -
не перенесет эту беззвездную муку!
А после
ходит тревожный,
но спокойный наружно.
Говорит кому-то:
"Ведь теперь тебе ничего?
Не страшно?
Да?!"
Послушайте!
Ведь, если звезды
зажигают -
значит - это кому-нибудь нужно?
Значит - это необходимо,
чтобы каждый вечер
над крышами
загоралась хоть одна звезда?!
Він писав про  те, що було потрібно народу. Він критикував те, що заважало жити і розвиватися молодій радянській державі. Здавалося, він був сильним, упевненим, непереможним. І тільки його вірші про кохання розкривають нам ніжну, вразливу душу поета.
Незважаючи на те, що він був визнаним поетом, «глашатаєм революції», Маяковський наклав на себе руки у 1930 році. Що вбило його? Неможливість створити родину? Байдужість держави, розуміння, що все пішло не так? Ми ще довго намагатимемось розкрити таємницю і причини  його загибелі.
5 група. Сергій Єсенін.
Літературознавець. Сергія Єсеніна не сховаєш, не викреслиш із нашого життя. Він уособлює крик і стогін багатьох тисяч митців. Його шлях в літературі не був прямим і коротким. Поет дорого заплатив тому старому, що чіплялося за нього. Дитинство Єсеніна пройшло серед ланів і лісів. Головною темою поезії була любов до рідної землі, до птахів і тварин, до простих селян.

( Читаються вірші «Гой ты, Русь моя родная»)

Гой ты, Русь, моя родная,
Хаты — в ризах образа...
Не видать конца и края —
Только синь сосет глаза.

Как захожий богомолец,
Я смотрю твои поля.
А у низеньких околиц
Звонно чахнут тополя.

Пахнет яблоком и медом
По церквам твой кроткий Спас.
И гудит за корогодом
На лугах веселый пляс.

Побегу по мятой стежке
На приволь зеленых лех,
Мне навстречу, как сережки,
Прозвенит девичий смех.

51

Если крикнет рать святая:
«Кинь ты Русь, живи в раю!»
Я скажу: «Не надо рая,
Дайте родину мою».

1914 

Про своє перше кохання він розповів у поемі «Анна Снєгіна»(учні розігрують діалог із поеми)

Есенин.
Иду я разросшимся садом,
Лицо задевает сирень.
Так мил вспыхнувшим взглядам
Состарившийся плетень.
Когда-то у той вон калитки
Мне было 16 лет,
И девушка в белой накидке
Сказала мне ласково: «Нет!»
Далекие милые были!
Тот образ во мне не угас.
Мы все в эти годы любили,
Но мало любили нас.
Анна.
А! Здравствуйте, мой дорогой.
Давненько я Вас не видала.
Теперь из  ребяческих лет
Я важная дама стала,
А Вы – знаменитый поэт.
Да…Не вернуть, что было.
Все годы берут в водоем.
Когда-то я очень любила
Сидеть у калитки вдвоем.
Мы вместе мечтали о славе…
И Вы угодили в прицел.
Меня же про это заставил
Забыть молодой офицер.
Есенин.
Я слушал ее и невольно
Оглядывал стройный лик.
Хотелось сказать: «Довольно!»
Найдемте другой язык!»
Но почему-то, не знаю.
Смущенно сказал невпопад:
«Да..Да…Я сейчас вспоминаю.
Садитесь. Я очень рад.
Я Вам почитаю немного
Стихи про кабацкую Русь…
Отделано четко и строго.
По чувству –цыганская грусть».
Анна.
Сергей! Вы такой нехороший.
Мне жалко, обидно мне,
Что пьяные ваши дебоши,
Известны по всей стране.
Скажите, что с вами случилось?
Есенин.
Не знаю.
Анна.
Кому же знать?
Есенин.
Наверно, в осеннюю сырость
 Меня родила моя мать.
Анна.
Шутник Вы.
Есенин.
Вы тоже, Анна.
Анна.
Кого-нибудь любите?
Есенин.
 Нет.
Анна.
Тогда еще более странно
Губить себя с этих лет:
Пред  Вами такая дорога.
Есенин.
Сгущалась, туманилась даль…
Не знаю, зачем я трогал
Перчатки ее и шаль.
Літературознавець. Його любили всі, ним захоплювався сам нарком освіти Луначарський, радянський уряд створював прекрасні умови для творчості. Його ніколи не забороняли друкувати і не лякали засланням, а сам він усією душею намагався прийняти те, що відбувалося в країні.
. Його смерть також залишилася таємницею. У ніч на 28 грудня 1925 року в петербурзькому готелі «Англетер» поет покінчив  життя  самогубством. Його останнім твором був вірш «До свиданья, друг мой, до свиданья».
До свиданья, друг мой, до свиданья.
Милый мой, ты у меня в груди.
Предназначенное расставанье
Обещает встречу впереди.

До свиданья, друг мой, без руки, без слова,
Не грусти и не печаль бровей, —
В этой жизни умирать не ново,
Но и жить, конечно, не новей.


Учитель.
 От і закінчилася наша вистава. Але ще бринять рядки віршів і пісень. І, здається, ці поети з нами. Ми згадали тільки чотирьох поетів. а їх було набагато більше: Олександр Блок, Михайло Драй-Хмара , Борис Пастернак, Велімір Хлєбніков, Максиміліан Волошин, Ігор Сєвєрянин, Андрій Бєлий, Микола Клюєв, Зінаїда Гіппіус, Дмитро Мережковський, Микола Хвильовий і багато інших.( Демонструються слайди з поетами, що називаються)


 Великоандрусівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
Світловодської райдержадміністрації
               Урок із  зарубіжної літератури на тему:
 « Сторінками поезії «Срібного століття»»
Для учнів 11 класу
Учитель: Комарова Т.М.
              

                                                               2014рік