Велика Вітчизняна почалася, коли Григорію виповнилося 15 років. Хлопець
ще не встиг закінчити 7 клас у с. Рацево Чигиринського району (тоді ще
Кіровоградської області), звідки сам родом. У сім'ї було 4 дітей: два сина й
дві доньки, тож доводилося змалечку працювати. Григорій наймався пастухом за
кусок хліба та якісь штани, бо бідність заїдала.
6 грудня 1943 року Рацево звільнили від німецько-фашистських
окупантів, а вже 12 грудня того ж року 17-річного Гришу і ще таких же хлопців
1925-1926 р.н. мобілізували в армію. На станції в Крюкові загрузили у 86
вагонів і відправили в Забайкалля.Тоді
хлопці ще не знали, що на них чекає Забайкальський Військовий округ 36-ї
піхотної дивізії. Там знаходилася 366 запасна бригада по підготовці бійців для
Західного фронту, із штабом у Читі.
Для молодих юнаків почалися тяжкі солдатські будні: бойові навчання по
10-12 годин при 45-градусній спеці, коли й одяг прилипав до тіла. Щосуботи по
210 чоловік маршової роти відправляли на Західний фронт із станції Оловянная,а
молодих чоловіків із звільнених від німців областей- під японську заставу, на
випадок війни з Японією. Жили в казармах, які у містечку Дацан, наприклад,
будувалися ще при Катерині ІІ.
Станції Манжурка, Забайкальськ
знаходились за 40 кілометрів від
японської границі, тож молоді бійці бачили через кордон і японців, які
теж проходили бойову підготовку.СтанціяДаурія була майже на заставі, неподалік
ролзміщувались 644,649, 582 піхотні полки, а також кулеметні й мінометні 210-ї
дивізії.
Коли закінчилася війна з Німеччиною, радянських бійців готували, щоб
із півночі вдарити на Хайлар, що на Маньчжурській стороні.УХайларі, під
сопками, знаходилося підземне укріплення, де були зосереджені японська техніка,
зброя, млини, склади, тобто противник був підготовлений серйозно. Згодом наші
війська за допомогою 6-тонної вибухівки
це все розбомбили.
Григорій Кирилович пригадує: "Як просувалися від Хайлара на гору
Хінган, то японці залишили своє
військове угрупування і йшли здаватися в полон, а наші артилеристи не зрозуміли
і відкрили по них вогонь. Японці почали тікати в сопки. Був наказ їх повернути,
та де там! Урешті- решт їм не було куди
дівтися, покидали зброю і здалися самі .Японські солдати були одягнені
добротно, а наші -латка на латці. До того ж був нестерпний голод: 600 грамів
хліба з висівки на добу і якась прозора баланда, бо все ж ішло на фронт задля
перемоги!"
Мій співрозмовник раптом посміхнувся, бо згадав свого командира взводу
молодшого лейтенанта ГороховськогоДавіда.Молодий, красивий, тільки-но із школи
офіцерів- душа-чоловік! Кажуть, що зараз проживає у Кременчуці у званні полковника
у відставці. Скільки з ним сходжено пішки фронтовими дорогами! Як ішли,часто
доводилося тягти одне одного, адже спека, голод, усі мокрі, а все-таки співали.
І Григорій Кирилович заспівує:
"Всю странупрошлимы в годыбоевые,
Этопомниткаждый наш боец.
Мыготовы к бою, товарищВорошилов!
Мыготовы к бою - Сталин наш отец!
До речі, у 1944році Ворошилов приїздив у 36 піхотну дивізію. Саме з
його допомогою була викрита група диверсантів. Після того й бойових утрат стало
менше.
Через Фінган перевалилися, а там було місто Бухеду.Переправляли нас
залізницею до Порт-Артура і не довезли 80 кілометрів -Японія капітулювала.
Верталися через Маньчжурію, а там тоді
був такий голод, як на Україні в 1932-33 роках. До того ж багато лежало трупів,
битих коней, собак. Сморід стояв нестерпний! Плеяда сопок понад японською
границею називається Мать-гора тому, що там дуже багато полягло наших содатів.
Як повернулися в Чань-Чунь, то отримали японські штани і куртки, бо
свій одяг майже згнив на плечах - сіль поїла, що виступала з речових мішків.
У Чань-Чуні був кінзавод.Наші забрали коней, бо все було вибито. Їхали
в Даурію вже кінно."
Був випадок, коли кінь Григорія
перестрибнув річечку,а товариш позаду на свєму коні не встиг - і враз у нього
поцілила снайперська куля.
Рядовий Лебеденко не пройшов школу сержантського складу, бо вийшов
наказ не брати тих, хто був під окупацією. Але, не дивлячись на це, такі
звичайні рядові бійці і винесли на своїх плечах усю війну, прийняли вогонь на
себе.
Із 1947 по 1950р. Григорій Лебеденко служив сапером, а ще
кулеметником. І тільки 1 Травня 1950 року був демобілізований і повернувся
додому, коли прийшла зміна із солдат 1928року народження. На той час Григорію
виповнилося 24.Нагороджений медаллю "За перемогу над Японією",
орденом "За мужність", орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня.
По приїзду в рідне село,він
відразу ж пішов працювати по договорах, щоб віддати 6400 карбованців
батьківського боргу. Його батьки платили недоїмку, незважаючи на те, що їхній
син воював.Потім одружився. Двадцять три роки пропрацював у колгоспі
трактористом.
Хочеться кілька слів сказати і про дружину Григорія Кириловича,
Катерину Гнатівну, яка також долучилася до нашої розмови.Тринадцятирічною
дівчинкою вона носила їсти партизанам, що переховувалися в лісі та на болотах.
Жінка пригадує,як одного разу, побачивши німців зовсім близько, партизани
наказали їй бігти. Тоді вона дивом врятувалася:
"Я все бігла, бігла,
А крига ламалась,
В мої порвані ботінки
Вода набиралась..."
Два брати Катерини Гнатівни побували в німецьких таборах, один там і
загинув. У свій час дівчина закінчила всього три класи початкової школи, а які
складає вірші- цілі поеми! Поезія - то стан її душі. Жінка показала також
домотканий килим із ниток дарнічанки - цілий витвір мистецтва, не кажучи вже про
рушники, вишиті картини, серветки. Я раптом відчула, який багатий внутрішній
світ цієї людини-доброї, мудрої і працьовитої. Разом із чоловіком вони виховали
трьох доньок, а тепер тішаться 7 онуками і трьома правнуками. Що й казати,
прожили у шлюбі 58 років! Мабуть, це і є щастя, коли разом долаєш труднощі і
радієш успіхам.
Частенько заходить до них у гості їхній сусід та бойовий побратим
Григорія Кириловича Яковлєв Василь Андрійович (1922р.нар.).Їм, ветеранам,
завжди є про що поговорити. Наприклад, про те, що наша держава про них не
забуває: цього року виплатила одноразову
премію до Дня перемоги в сумі аж 2415 гривень!
На запитання, що б хотілося побажати сьогоднішній молоді, Григорій
Кирилович відповів: "Щастя, здоров'я, розуму, наполегливості в досягненні
соєї мети, щоб були міцними і загартованими, ніколи не знали, що таке
війна."
Не залишила мене байдужою ця зворушлива зустріч, а поезія Лебеденко
Катерини Гнатівни глибоко вразила і захопила.
Коло моря стоїть недалеко,
Коло шляху стоїть у степу
Невідомий солдат з автоматом
День і ніч він стоїть на посту.
День і ніч стоїть зброю піднявши,
Охороняє, щоб мир був завжди
Віддай серце, кохана, другому,
А його ти додому не жди.
Бо стоїть він в степу при дорозі,
Чи грузин, може, руський солдат?
Хто б не був, він завжди нас стрічає,
Бо він друг, ні, вірніше він брат.
Охороняє, щоб було небо чисте,
Щоб миром сіяла земля,
Щоб море стояло спокійно,
Щоб море стояло спокійно,
Щоб віки зеленіли поля...
І стоїть він в степу при дорозі
За щастя, за волю, за мир,
Стоїть,зброю угору піднявши,
Невідомий солдат-богатир.
Коло нього пшениця, як море,
І стиха шепоче йому:
"За сестрицю тобі рідну буду,
Я колоссям тебе обійму!"
Ну а вітер , неначе почувши,
Той шепіт, ті тихі слова,
Колосся все нижче і нижче
до бронзових ніг нахиля.
* * * * * * * * * * * * * * * *
Служи, мій коханий ти службу,
Спокійно стій на посту.
І в тихії ночі й в бурхливі
Думками тебе я знайду.
Думками крізь грім і негоду
Троянди тобі принесу,
Щоб мирно, сумлінно й безстрашно
Стояв ти завжди на посту.
З України нехай пісня лине,
З Андрусівки,коханий, тобі,
Хай розкаже, як я чекаю,
Як сумно без тебе мені...
Нехай вітер несе запах квітів
З Андрусівки троянди тобі,
Я ті квіти поставлю у вазу
Про кохання на згадку собі.
Таїсія Комарова
С. Велика Андрусівка
Світловодського району
Подружжя Лебеденків
Килим із ниток дарнічанки -
витвір Катерини Лебеденко
Одна із вишитих картин майстрині
Диво-вишивка
Коментарі
Дописати коментар