(Афганська тема. Слово про батька

                                               Слово  про  батька

Я навчаюся у 10 класі  Великоандрусівської загальноосвітньої школи. Мені часто задають питання: у чому полягає щастя людини? Насамперед у тому, що в неї  є батьки. Поки живі наші батьки, доки вони з нами – ми щасливі. Звісно, батьків, як і Вітчизну, не вибирають, але, думаю, кожен скаже, що його тато і мама-найкращі.

Я дуже хочу розповісти про свого батька Віталія Михайловича Комарова. Він  народився  в селянській родині, змалку був привчений до роботи. В шкільні роки, під час літніх канікул  працював помічником тракториста в колгоспі, а у вільний час займався легкою атлетикою, готував себе до служби в армії і мріяв стати військовим. Тоді він ще й гадки не мав, що під час строкової служби потрапить у найгарячішу точку планети – Афганістан.

 Коли призовників відправляли з кіровоградського залізничного вокзалу, то вони вже знали, що розподілені до команди 20-А, а це означало, що після трьох місяців учбової частини в Ташкенті, поїдуть прямо на війну  до невідомої  мусульманської країни. Не знали поки що їхні  матері…

  Час  нелегкого навчання промайнув  у старанності й наполегливості. Командування  навіть направило лист-подяку батькам  за гідне  виховання сина. І ось  він уже на чужій землі Афганістану  у складі  5-ї гвардійської  мотострілецької Зімовніковської  Червонопрапорної  ордена Кутузова дивізії  імені 60 років утворення СРСР прилетів виконувати інтернаціональний обов’язок у лютому 1987року. Перше, що вразило по приїзду – пустельна  кам’яниста  місцевість, інший клімат і тривожне відчуття невідомості. Щеміло серце за домівкою.  Мій батько брав участь у п’ятнадцяти військових операціях,  побував із бойовими рейдами  у  Гераті, Кандагарі, Чагчарані  серед гірських скель та пісків пустель, де на кожному кроці чигала небезпека. Не був хіба що в субтропічній частині цієї  підступної країни. Тоді вони, вчорашні десятикласники, молоді юнаки, опинившись  в екстремальній ситуації, подорослішали щонайменше років на десять.

Мій тато пройшов через пекло, ризикував життям, хоча сам був ще досить юним. Тільки Божа Молитва і щасливий випадок  рятували від смерті. Він неохоче про це розповідає, і я розумію чому:  тяжкі для нього ті спогади. Страшні випробування його не зломили, а навпаки загартували, бо нагороджений медаллю «За бойові заслуги» та іншими, але найвищою своєю нагородою вважає  життя.

Не одним сивим пасмом закосичена  дата 15 лютого 1989 року, коли нарешті скінчилася  десятирічна кривавиця трагічної війни в Афганістані, яка тривала  вдвічі довше за Велику Вітчизняну. Ніким і нікому не оголошена, вона потребує глибокого осмислення. Немає такого  комп’ютера, щоб водночас здобути всі її уроки, політичні й військові, які необхідні для долі суспільства.

Мій батько  повернувся додому в числі останньої дивізії, що виходила через Кушку, де місцеві жителі зустрічали їх, як рідних. Але, на жаль,  багато хлопців загинуло, чимало зникло  безвісті. І ніщо не зарадить невтішному материнському горю. Хоч минає вже 25 років від тої дати, але час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану.

Після  повернення з війни тато  працював у органах внутрішніх справ. Його знають як людину чесну, порядну, віруючу. Кажуть, що за своє життя кожен чоловік має побудувати будинок, виростити сина і посадити дерево. Мій батько створив сім’ю, виховав двох синів, власними руками звів житло, посадив сад і не втомлюється працювати на землі. Для мене він і радість, і доброта, І розуміння, і підтримка. Я зичу йому  міцного здоров’я, бадьорості, сімейної злагоди ,  щастя і довголіття.

Низько  вклоняюся  всім ветеранам та учасникам бойових дій, які  ризикували    своїм життям заради інтересів чужої країни.

Комаров Михайло,

с.Велика Андрусівка

Світловодського  району

P.S. Шановна редакціє! Фото надішлю найближчим часом.