«До краю рідного душею пригорнусь…»(поети Світловодщини)

Мета : ознайомити учнів з цікавими фактами біографії наших поетів-земляків, з тематикою їхніх поезій; розкрити істинність патріотичних почуттів у творах ; розвивати вміння виступати із заздалегідь підготовленими повідомленнями, виразно й осмислено читати поезії , виховувати патріотизм , повагу до видатних людей Світловодщини.

Тип уроку : література рідного краю

Форма проведення : усний журнал.

Методи і прийоми : розповідь учителя , учнівські повідомлення, презентація,портрети поетів, виразне читання , прийом «Мікрофон»

Епіграф: Яка крилата думка у поетів!

То в височінь шуга, то в глибину…

Читай, радій, що можеш ти

Відкрити з ними ці світи.

Т. Громадська

План уроку

І.Повідомлення теми і мети уроку.

ІІ.Мотивація навчальної діяльності. Вступне слово вчителя.

ІІІ.Сприйняття і засвоєння учнями матеріалу . Усний журнал.

1.Сторінка І. «Віктор Соколов –«табурянин» з діда-прадіда.»

2.Сторінка ІІ. «В”ячеслав Сокуренко- журналіст і поет».

3.Сторінка ІІІ. «Поет-математик Юрій Френкель».

4.Сторінка ІV. «Байки і поезії Володимира Сідуна».

5.Сторінка V . «Анатолій Ворфлик- талановитий земляк з Іванівки»

6.Сторінка VI. «Патріотичні вірші Владислава Журавського.

7. Сторінка VІ. «Світлана Калугіна –молода зірка на поетичному небосхилі.»

IV.Рефлексія.

Хід уроку

Вчитель. Діти, а ви любите поезію? Часто доводиться чути: «Навіщо оті вірші? Кому здалася ваша поезія? Будь-яку думку чудово можна висловити прозою. І простіше, і зрозуміліше.» Чи ви теж так вважаєте? Чому?

Поезія пробуджує людські почуття:смуток і радість, заспокоює або викликає біль. Вплив поезії на людину неможливо передати словами. Вона – віддзеркалення розмаїтого духовного світу. Як писала Ліна Костенко: «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі».

І сьогодні ми поговоримо про мальовничий куточок славної України – про маленьку нашу батьківщину – Світловодщину, познайомимося з талановитими людьми, поетами-земляками і сплетемо віночок любові нашому краю з їхніх неперевершених поетичних рядків.

Знаєте давньогрецьку легенду про гору Парнас? На ній щовесни водили танки сестри Аполлона. Це - музи, прекрасні юні богині. Кожна з них була покровителькою котрогось виду мистецтва. Музи співали. Аполлон же перебирав струни своєї золотої кіфари.

Звичайно,кожен чув вислів «зійти на Парнас». Це означає дорівнятися талантом до муз та Аполлона.

Якось музи співали так гарно, що вся природа застигла від зачарування, а гора Гелікон почала швидко рости й доросла аж до неба. Тоді олімпійські боги наказали крилатому коневі Пегасу повернути гору на місце. Кінь ударив копитом й утоптав гору в землю. На місці удару забило джерело. Його чудодійна вода надавала поетам натхнення й наснаги.

Може, комусь із вас відомий смак води цього джерела? Може, хтось пробує віршувати? Це чудово. Поети пишуть не заради слави, а для душі.

Отже, відкриваємо першу сторінку нашого усного журналу, на якій зображена літературна карта Світловодщини. Учні 10 класу провели дослідницьку роботу з вивчення поезії рідного краю і виступатимуть у ролі репортерів.

Відкриває журнал сторінка, присвячена відомому поету, почесному громадянину міста Світловодська, який, на жаль, уже помер у 2002 році, Віктору Вікторовичу Соколову. Його творчість і біографію досліджував Рак Дмитро.

(на екрані проектора демонструються слайди презентації)

Репортер 1. Соколов Віктор Вікторович народився 17 квітня 1919 року в селищі Табурищі, що на Кіровоградщині.

Закінчив Макіївський металургійний технікум. Працював на заводі, в редакціях газет. Був головою правління донецької організації СПУ, головним редактором журналу «Донбас».

Вийшли друком три десятки книг Віктора Соколова, серед них: «Весна» (1949), «Вірші та поеми» (1949), «Наука доброти»(1990).

Хвилюючі моменти біографії , особливо роки пережитого голодомору 1933-го, можна прочитати в поемі «Лист до материної пам*яті»

Член Національної спілки письменників України з 1950 року.

Помер 24 квітня 2002 року. Похований у місті Києві на Байковому цвинтарі. Почесний громадянин Світловодська.

Досліджуючи поезію Віктора Соколова, можна з упевненістю сказати, що червоною ниткою проходить тема Батьківщини і любові до рідного краю:

І все-таки якимсь таємним зіллям

нас напуває змалку Батьківщина,

Бо почуття такі високі й сильні

До неї в нас. Та чи у нас єдиних?

Помічено давно, й не тільки мною:

Найліпше птиця отоді співає,

Коли вона - жаданою весною-

Верта додому із чужого краю.

Вже тане сніг у Табурищі,

Хоч наче ж і недавно ліг,

І з кожним днем все ближче, ближче

Весна підходить під поріг…

А ось уже й лелека в небі

В крутім кружляє віражі…

Мій край! Згадаю лиш про тебе,

І тане сніг в моїй душі!..

Не повторюйся, не повторюйся

Ні єдиною миттю малою!

В добрі діяння перетворюйся,

Хоч була твоя доля злою.

В добрі діяння і в діла,

Ну а силу де брати – знаєш,

Припадай до свого джерела,

Хоч і в гирло уже впадаєш.

Репортер 2. Сокуренко В’ячеслав Юхимович.(слайд із фото)

Народився 1941 року в селі Диминому , що у Маловисківському районі на Кіровоградщині. В дитинстві і юності звідав почім селянський хліб. Після закінчення десятирічки навчався в технічному училищі, в культурно-освітньому училищі, Кіровоградському педінституті. Та все ж любов до рідного слова привела його на журналістську ниву.

З 1964 року він на газетярській роботі. Працював редактором багатотиражної газети ЗАТ “Об’єднання “Дніпроенергобудпром”.

Вірші писав зі шкільної лави. Друкувався у журналах “Вітчизна”, “Дніпро”, “Перець”, газеті “Літературна Україна”, колективних збірках, обласній періодиці.

Член Кіровоградського літоб’єднання “Степ”. “При світлі совісті “- перша книга поета. На жаль, остання, бо 28 серпня 1998 року він відійшов у Вічність.

В’ячеслав Сокуренко прожив коротке життя. Всього 57 років. Але рідні та друзі пам’ятають його простим скромним трудівником, борцем за чесність та справедливість. Такі теми звучать і в його віршах. А є й зворушливі поезії, присвячені дорогим і близьким серцю людям.

Голубим надвечір’ям

В сніжно-білій пороші

Вона вийшла з подвір’я-

Стала до огорожі.

Раптом вітер з подолу

Залетів поміж віти.

Й закружляли додолу,

Осипаючись квіти.

Від пелюсток дорога,

Мов рушник білий ,стала.

Я застиг…Бо тривога

Серце в грудях стискала.

Бо, здавалось, неначе

То не цвіт опадає –

Сива матінка плаче.

І мене виглядає…

Мамо, витри обличчя.

Не томись у тривозі.

Я іду. Мене кличе

Білий цвіт на дорозі.

Вчитель. На жаль, у цьому місяці надійшла тривожна звістка з латвійського міста Єлгави про те, що на 98 році життя відійшов у Вічність наш земляк-новогеоргіївець, відомий поет, перекладач, член Національної Спілки письменників України Кость Гаврилович Оверченко. Ще під час Другої світової війни Кость Гаврилович потрапив до Латвії, воював у складі латвійського партизанського загону, очолював єлгавську бібліотеку, але ніколи не поривав зв’язків зі своєю малою батьківщиною : листувався з друзями, з працівниками міського краєзнавчого музею, надсилав свої збірки до бібліотек міста, відвідував Світловодськ, тому що народився тут 22 травня 1920 року у тодішньому Новогеоргіївську.

Працював до останнього дня. У 2015 році світ побачила збірка гумористичних поезій «Колючі рядки»

Ніякі посади,

Ніякі чини

Ніколи не лай,

Не кори, не вини.

В усіх негараздах

Повинна бува

Із розумом куцим

Твоя голова.

Одне для всіх, здається, сонце світить,

Одні зірки спалахують в імлі.

Коли ж і ми вже навчимося жити,

Як треба жити людям на землі.

Таке ж над нами небо неозоре,

Під ним ланів зелені килими,

Коли ж і в нас вже гордість заговорить,

І ми себе відчуємо людьми?

Репортер 3. Френкель Юрій Ілліч.

Народився 11 квітня 1927 року в Полтаві.

Закінчив Кіровоградський педагогічний інститут і все життя, аж до виходу на пенсію, працював у школі вчителем математики.

Друкувався в районній, обласній та республіканській пресі, в колективних збірках: “Гарно, гарно серед степу” та “Відлуння”, виданих республіканськими видавництвами, окремими збірками: “Крокую в світ”, ”Земні акварелі”, “Сповідь”.

Член Кіровоградського літературного об’єднання “Степ”.

Учасник бойових дій у Другій світовій війні.

Останні роки прожив в Ізраїлі, в м. Нетанія, де й помер 19 листопада 2000 року.

Почесний громадянин Світловодська.

Серед поезій Юрія Ілліча дуже багато про Світловодськ, Наддніпрянський край, але найголовнішою темою, напевно, є тема сімейних і духовних цінностей. Чимало віршів присвячено дружині, дітям, онукам…

Мене сьогодні осінь не чарує,

А полонить мереживо думок.

Неначе журавель кудись лечу я.

І гріє серце мамин рушничок.

І відчувають мої крила втому

Земних печалей з потемнілих трав.

А я лечу до батьківського дому,

Де мій Новогеоргіївськ стояв.

І в цьому леті мамина порада

Нести правдиве слово на крилі,

Щоб душу завше берегти від зради,

Вклоняючися матінці-землі.

Репортер 5.

Сідун Володимир Семенович, 1925 року народження, с. Скаліва Новоархангельськаого району, учасник Великої Вітчизняної війни 1944 – 1945 р. р., а також війни з Японією (1945).

За освітою – учитель. Працював у школах Новоархангельська і Олександрівки. Очолював районний відділ культури у Світловодську. Біля двадцяти років, перед виходом на пенсію, працював інженером-соціологом на Світловодському заводі Чистих металів.
Поезією, під впливом «Кобзаря»,захопився з дитячих літ і проніс цю любов через все життя, але сталося так, що вийшов з віршами у люди лише в пенсійному віці.

З 1991 року друкувався в місцевій та обласній пресі. За цей час видав 30 поетичних книг, надрукованих в місцевій друкарні. Помер 12 квітня 2016 року.

Основні жанри: лірика, балади, поеми , байки.

Деякі поезії В. Сідуна покладені на музику, наприклад, «Відлетіли літа-журавлі» (композитор О. Решетов).

Член Кіровоградського обласного літературного об’єднання.

Тематика віршованих творів В.Сідуна різноманітна і багатогранна. Це і поетичні спогади про минулу війну та бойових побратимів, і роздуми –медитації про бачене і пережите, виховання молодого покоління, ліричні твори про кохання та інше.

Більшості з тих творів притаманні щирість почуттів і вражень, образність і афористичність,розважливість і оптимізм, віра у світле майбутнє України.

Поетичне слово - завжди щира і відверта розмова з сучасниками про наше життя і щирі людські почуття, у цьому - думки і сповідь автора.

Саме такою є і поезія Володимира Сідуна.

Осінній марафон

В сивині включивсь в осінній марафон
і біжу за римою і ритмом.
А за мною вірші –цілий ескадрон,
зводять очі в небеса блакитні.
Прийде час й з дистанції зійду
і молодші побіжать за мене,
вірші самотужки курс знайдуть
на шляхах пісенних.
Може доля виставить заслон,
Й спинить їх на біговій доріжці…
Що ж тоді?
залишать вірші марафон
і зберуться всі гуртом
в поетичній книжці.

Я співець журливий

Кажуть я співець журливий,
Щем з душі ніяк не скину.
Ритми коні чорногриві
Скачуть з степу України.

І несуть печальні вісті
Радість ген кудись забігла
У журбі село і місто
До добра дійти не встигли.

(учні читають байки В. Сідуна)

Репортер. 6 Анатолій Васильович Ворфлик народився 3 червня 1942 року в мальовничому селі Іванівка Світловодського району , що на Кіровоградщині. Писати вірші почав у п'ятирічному віці. Виховувала, ростила хлопця сама мати – Хотина Федорівна Панченко, розумна, освічена, добросердна. А батька, Василя Івановича, родом із Сумщини, - не пам'ятає: загинув у воєнній хуртовині. Жодних вістей, ані документів, ані світлини. Кількаразові всесоюзні спроби розшукати нічого не дали, як і запит до Міжнародного Червоного Хреста. Осиротіла стара хата під солом'яною стріхою над ставом край села.Таємнича природа, нелегкі хлоп'ячі роздуми про життя та світ , про власну сирітську долю щемили серце. Але затишок удома зігрівав його душу . Ікон в хаті не було, мама вірила у Бога, відтак до церкви не ходила . Вона була натурою поетичною, ліричною, виховала в ньому любов до пісні, малювання, можливо, саме завдяки їй Анатолій знайшов своє покликання. Поряд із евангельськими текстами в хаті висів портрет Тараса Шевченка, а також картина ‹‹ Петро і Наталка ›› ( за І.Котляревським). На столі лежав зачитаний ‹‹ Кобзар ›› - вірна опора в житті.

Після закінчення школи Анатолій Ворфлик працював у колгоспі їздовим, обліковцем тракторної бригади, чабанував.

Будучи студентом відділення україністики філологічного факультету Харківського державного університету запоєм читав поезії І.Драча, В.Симоненка, Б.-І. Антонича, В.Стуса. Велике враження справляли зустрічі студентів з М.Рильським, О.Гончарем. У сусідній кімнаті гуртожитку на

вул. Студентській мешкав Григір Тютюнник. 1966 року закінчив університет.

Перебравшись 1970 року до славетних Жовтих Вод і провчителювавши, потягнувся до журналістики – був кореспондентом багатотиражки, відповідальним секретарем міської газети , очолював міську літературну студію ‹‹ Пошук ››. Рясно друкувався в обласних колективних збірках

журналах, газетах, аж до ‹‹ Літературної України ››.

Анатолій Ворфлик багато років укладав словник живої української мови, збирав фольклорні матеріали. Лексикограф і фольклорист.

У серпні 1989 – го року організував і очолив у м. Жовті Води Дніпропетровської області осередок Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка, згодом і осередок Народного Руху України.

З нагоди 20 – річниці Народному Руху України А.Ворфлика було нагороджено орденом ‹‹ За мужність ››III ступеня

Анатолій Васильович - член Спілки журналістів України ( з 1984 року) і Національної Спілки письменників України.

7 вересня 2011 року пішов з життя поет, літератор, журналіст , громадський діяч Анатолій Васильович Ворфлик.

Уроки чесності

Якби давало нам частіше

Уроки чесності життя,-

В нас , певне, все було б

простіше

й ми все робили б до пуття.

І все було б , як і годиться.

І був чіткішим кожен крок,

І не стояла б одиниця

За кожен вірності урок.

Мотив важкого і легкого хліба ( уривки )

Той і в смутку регочеться,

Той і в радості зблід.

Легко жити , як хочеться,

Важко жити, як слід.

Легко вільною волею

Всюди сипати сміх.

Важче жити по – своєму

Й бути добрим для всіх.

…Ми йдемо,ми, щось значимо.

Добре знаємо ми:

Легко жить по - мавп'ячому,

Важче бути людьми.

Вірність

Я так рідко пишу тобі нині,

Я так мало тебе веселю.

Та признаюсь тобі , як людині,

Що тебе над усе я люблю.

Не туди мене настрій штовхає,

Куди хтось би пішов за любки.

Але той тільки вірно кохає,

Хто ще вірить у власні зірки.

Репортер 7. Владислав Васильович Журавський народився 7 липня 1937 року в м. Токмаку Запорізької області. На даний час є мешканцем міста Світловодськ Кіровоградської області. Український історик, краєзнавець, журналіст. Член української спілки журналістів. Лауреат кіровоградської обласної краєзнавчої премієї ім. Володимира Ястребова в 2005 р.

Почесний мешканець м. Свідловодськ.

Закінчив Олександрійську ЗОШ №10 (1954 р.), працював на виробництві, пробував свої сили у створенні і роботі літературної групи при редакції міської газети. В той же час, працюючи в Олександрійському бюро технічної інвентаризації, був у відрядженнях в місті Новогеоргієвську, оформлював технічні папери, готуючи місто до переселення. Працював на будівництві Кременчуцької ГЕС. Так відбулось перше знайомство з краєм. В 1957 році вступив до Кіровоградський педінституту на факультет української філології, навчання поєднував з роботою в обласній газеті «Кіровоградська правда». Після закінчення педінституту (1962 р.) вчителював у школах Дніпропетровщини та Кіровоградщини. 1 квітня 1963 року приїхав до міста Кремгеса працювати в міській газеті і з тих пір – на журналістській роботі.

З 1972 по 1999 роки – редактор Світловодської міськрайонної газети «Наддніпрянська правда».

Має більше десятка публікацій, серед яких «Власівський вальс», «Калантаївське городище і його мешканці», «Сонячні поверхи Світловодська» та інші.

Кременчуцьке море.

Море грає погожими ранками,

Море стогне в годину грізну,

Море бавиться колисанками,

Бо вже має силу залізну.

Море краситься парусами,

Море піниться біля ніг,

Море світиться небесами

І роздоллям дальніх доріг.

Море краситься, піниться,світиться,

Море гріється в дні ясні.

В морі сяєво сонця й місяця,

Море наше зрідні мені,

Бо сміється рожевими ранками,

Бо ласкається синіми днями,

Бо кидається в берег чайками

І спливає в Дніпро вогнями.

Щастя

Чого ще людині для щастя треба?

Було б лише ранками чисте небо,

Та люба робота, кохана дружина,

І щира пошана від доньки і сина.

А може ще шана й повага людей,

Щоб не ховати від них очей?

Репортер 8. Калугіна Світлана Анатоліївна з’явилася на поетичному небосхилі порівняно недавно, а до того часу - вона всім відома як головний редактор районної газети «Вісті Світловодщини». Цю посаду обіймає до сьогоднішнього дня. Пише переважно на теми кохання, але є в неї і філософська та громадянська лірика. Сподіваємося, що ця мила і обдарована жінка ще не раз поділиться з нами настроями своєї ліричної героїні.

Не відкладай життя

Не відкладай своє життя на «потім»,

Безцінна, неповторна кожна мить.

Не загрузай в рутинному болоті,

Бо потім вже не буде часу жить.

Нема «колись»,

Існує лиш «сьогодні».

Даремно ні хвилини не марнуй.

Біжать роки так стрімко,

Мов в безодню.

Не розгуби себе - свій час цінуй.

Доля не бачить тих, хто на узбіччі,

Тому не зволікай, лови момент.

Ніщо нікому не дається двічі,

Наше життя – це наш експеримент.

Закохані

Ідуть закохані, тримаючись за руки,
Пусте, що скроні вкрила сивина.
Пройшли вони і зустріч, і розлуки,
Бо він – любив, бо вірила – вона.

Невже у них все було ідеально?
Невже не було сварок і образ?
Невже так можна? Ні, це нереально.
Напевно, було все, та ще й не раз.

Але хватило мудрості, терпіння
Через роки кохання пронести,
Не загасить сердець палких горіння,
Разом п’янкий вінок життя сплести.

Ідуть вони, замріяні, щасливі,
Тримають міцно руку у руці.
І не біда, що вже літа на схилі –
Зажили рани, розійшлись рубці.

І я так хочу – зберегти довіку
Любов – у серці, вдячність – у душі,
Щоби щасливим дням не знати ліку
І вдвох дійти до крайньої межі

IV. Рефлексія

Учитель. Ось і добігла до кінця наша зустріч з поезією рідного краю. Ми з вами пройшлися літературними стежками, доторкнулися серцем і душею до ніжних, щирих рядочків, написаних нашими поетами-земляками, і разом з ними сплели віночок любові своїй рідній землі, своїй Вітчизні. Сподіваюся, що сьогоднішня розмова надовго залишиться у вашій пам’яті і буде спонукати вас до нових звершень в ім’я свого народу, своєї землі. А закінчити розмову мені б хотілося словами Івана Хоменка, нашого земляка:

Я тільки колосок на лані,

А ти, Вітчизно, лан.

Я тільки хвиля в океані,

А ти, Вітчизно, океан.

Дубовий жолудь я в долині,

А ти, Вітчизно, дуб-краса.

Я зірка у небесній сині,

А ти Вітчизно, небеса.

Живіть, діти, і робіть так, щоб небеса нашої Вітчизни завжди були чистими, світлими і веселковими.

Використана література:

1. Анатолій Ворфлик «Кущики деревію»: Поетичні мініатюри.-Дніпропетровськ: «Ліра ЛТД», 2008.-224с.

2. Владислав Журавський «Берег любові», Кіровоград,2004